Невимовний біль: У Маневичах попрощалися з Володимиром Левчиком
Не висихають сльози матерів, жорстока війна забирає їхніх синів. Кожен загиблий воїн громади – це болюча втрата. Кожен визволений метр української землі – просочений кров’ю найкращих синів і дочок.
Старший лейтенант медичної служби Левчик Володимир Олегович народився та виріс у Маневичах. Після закінчення Маневицького ліцею №2 за покликом серця вступив до Національного медичного університету імені О. Богомольця. Пізніше закінчив Українську військово-медичну академію. З вересня 2020 за контрактом був призваний на військову службу. Служив на посаді начальника медичного пункту механізованого батальйону однієї з військових частин ЗСУ. Під час виконання одного з бойових завдань на Запорізькому напрямку був травмований та госпіталізований до військового шпиталю, де лікарі щоденно боролися за його молоде життя, але, нажаль, 17 грудня 2024 року земна дорога нашого земляка завершилася.
Щирий, добрий та відважний маневичанин не встиг створити сім’ю, потішити рідних онуками. Відтепер йому навіки 28… Чудовий вік для здійснення мрій, реалізації задуманого. Проте Володимиру судилося пройти інший шлях – шлях патріота рідної землі.
Живим коридором зі сльозами на очах зустрічали українського захисника на рідній Маневиччині. Зі сльозами на очах, скорботою від непоправної втрати проводжали велелюдною ходою в останню земну дорогу.
Чин похорону звершили у храмі Святих мучениць Віри, Надії, Любові та їх матері Софії. Поховали військовослужбовця на місцевому кладовищі під звуки Державного Гімну України з усіма військовими почестями.
Важко знайти слова, щоб заспокоїти біль та гіркоту втрати мами Інни Петрівни, яка сама на власні очі бачила усі жахи війни, під час проходження служби, брата Богдана, усієї родини.
Низько схиляємо голови у скорботі.
Нехай душа загиблого воїна знайде вічний спокій…
Світла пам’ять і слава Герою!
